A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Тема віку, принаймні у розвинених країнах, полягає в тому, що люди жадають тиші та не можуть знайти нічого. Рекорд трафіку, безперервний звуковий сигнал телефонів, цифрові оголошення в автобусах і поїздах, телевізори, що розмивають навіть у порожніх офісах, - це нескінченна батарея та відволікання. Людський рід виснажує себе шумом і прагненням до своєї протилежності, будь то в дикій природі, в широкому океані або у деякому відступі, присвяченому спокоєм і концентрації. Ален Корбін, професор історії, пише з його притулку в Сорбонні та Норліанського дослідника Ерлінга Кагге від спогадів про відходи Антарктиди, де обидва намагалися втекти. І все-таки, як зазначає пан Корбін у "Історії тиші", можливо, немає більше шуму, ніж раніше. Перед пневматичними шинами міські вулиці були наповнені оглушливим гулом з металевих коліс та конями на камені. Перш ніж добровільна ізоляція на мобільних телефонах, автобуси та поїзди дзвонили з розмовами. Газети-продавці не залишали свої товари в німий купі, але рекламували їх у верхньому томі, як і продавці вишні, фіалки та свіжа скумбрія. Театр і опери - це хаос гуззах і баракерів. Навіть у сільській місцевості селяни співали, як вони кинулися. Вони не співають зараз. Що змінилося - це не стільки рівень шуму, про який також скаржилися попередні століття, але рівень відволікання, який займає простір, в якій може зазіхати тиша. Тут виникає ще один парадокс, адже коли воно впадає в глибину соснового лісу, в голу пустелю, в раптово звільненій кімнаті, це часто доводить неприємно, а не ласкаво просимо. Страх повзає; вухо інстинктивно кріпиться на щось, будь то пожежа або птах або дзвін листя, що врятує його від цієї невідомої порожнечі. Люди хочуть тиші, але не так багато. |