A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Тема епохи, принаймні, в розвиненому світі – люди жадають тиші і не можуть її знайти. Рев транспорту, безперервні дзвінки телефонів, цифрові оголошення в автобусах і поїздах, крики телевізійних приймачів, що лунають навіть з порожніх офісів, зливаються в нескінченну какофонію і відволікають. Людство виснажує себе шумом і прагне відшукати тишу в безлюдних місцях, на широких океанських просторах або в якому-небудь затишному куточку для набуття спокою і концентрації. Ален Корбен, професор історії, пише з свого притулку в Сорбонні, а Ерлінг Кагге, норвезький дослідник, зі своїх спогадів про пустельні простори Антарктики, куди обидва намагалися втекти. І все ж, як зауважує Корбен в своїй роботі «Історія тиші», шуму не стало більше, ніж було раніше. До появи пневматичних шин вулиці міст були наповнені оглушливим брязкотом коліс з металевим ободом і кінських підков, що барабанили по кам'яних мостових. Перш ніж люди стали добровільно усамітнюватися з мобільними телефонами, автобуси і поїзди оголошувалися гучним говором. Продавці газет пропонували свій товар не мовчки, а розхвалюючи його на весь голос, так само як торговці вишнями, фіалками та свіжою макреллю. У театрі та опері панував хаос з вигуків радості і звуків освистування. Навіть у селі селяни співали, виконуючи свою важку роботу. Тепер, вони не співають. Змінився не стільки рівень шуму, на який скаржилися і в минулі століття, скільки рівень відволікання, яке заповнює собою простір, де могла б панувати тиша. Тут виникає інший парадокс, бо, коли тиша все-таки запановує – в глушині соснового бору, в голій пустелі, в раптово спорожнілій кімнаті, – вона скоріше нервує, ніж є бажаною. Закрадається страх; вухо інстинктивно ловить будь-який звук, чи то шипіння вогню, щебет птахів або шелест листя, що врятує його від цієї невідомої порожнечі. Люди хочуть тиші, але не так багато. |